Севільський цирульник (ОНАТОБ)

Замовити та купити квитки на Севільський цирульник (ОНАТОБ) можливо онлайн через інтернет.

Вистава Севільський цирульник (ОНАТОБ) в Одесі відбудеться 04 червня 2023 р, 16:00, Одеський національний академічний театр опери та балету.

Севільський цирульник
Джоаккіно Россіні

ТРИВАЛІСТЬ

3 години з одним антрактом

ДИРИГЕНТИ:

заслужений артист України Ігор Чернецький, Віталій Ковальчук, Маргарита Гринивецька

РЕЖИСЕР:

Тамара Форсюк

CHOIRMASTER:

Валерій Регрут

Члени постановочної групи
ДИРИГЕНТ-ПОСТАНОВНИК:

Honoured Artist of Ukraine Давид Сіпітінєр

ХУДОЖНИК-ПОСТАНОВНИК:

заслужена художниця України Наталія Бевзенко-Зінкіна

ХОРМЕЙСТЕР-ПОСТАНОВНИК:

заслужений діяч мистецтв України Леонід Бутенко

Зміст
Увертюра
Час дії – ХVIII століття, місце дії – Севілья Увертюра, яка виконується сьогодні – не оригінальна, тобто, не та, яка виконувалась з самого початку. Дивним чином партитура зникла невдовзі після першого виконання опери. Розповідають, що Россіні замінив пропажу старою увертюрою, яку він написав за сім років до того для забутої тепер опери “L`Equivoco stravagante” (“Дивний випадок”).

Дія перша
Картина перша
Фіорелло, служник графа Альмавіви, приводить на майдан перед будинком доктора Бартоло музикантів. Тут живе Розіна, в яку закоханий Альмавіва. З допомогою музик граф освідчується їй у коханні. Це легка яскрава каватина – “Ecco ridente in cielo” (“В небі сходить з посмішкою Аврора”). Але Розіну суворо опікує старий доктор Бартоло і палкому прихильнику так і не вдається її побачити. У цей час чути голос цирульника Фігаро, який розповідає про те, який він усім потрібний і незамінний. Звучить каватина “Largo al factotum della citta” (“Дорогу міському фактотуму”). Граф упізнає Фігаро і просить допомогти йому завоювати серце Розіни. З будинку виходить доктор Бартоло, буркочучи про те, що сьогодні, нарешті, він влаштує своє одруження з Розіною. Це чують граф і Фігаро. Обидва змовники вирішують діяти швидко. Користуючись відсутністю Бартоло, Альмавіва співає канцону “Se il mio nome” (“Якщо хочете знати моє ім’я”) і цього разу представляється Ліндором. Розіна з’являється на балконі, але раптом швидко щезає. Граф досить легко вмовляє Фігаро допомогти йому, пообіцявши щедру винагороду. Вони співають веселий дует “All`idea di quell metallo” (“Думка одна – роздобути метал”). Метикуватий Фігаро відразу ж придумує, як чинити: Альмавіва може переодягтися солдатом і увійти в будинок Бартоло з вимогою стати на постій, а щоб відвести будь-які підозри – ще й прикинутися п’яним. Ця ідея подобається графу. Він увесь в передчутті майбутнього щастя, Фігаро ж радіє своєму заробітку.

Картина друга
Події відбуваються в будинку доктора Бартоло Розіна співає свою знамениту колоратурну арію “Una voce poco fa” (“Ще зовсім недавно чийсь голос”), в якій розкриває свої почуття до Ліндора. З’являється Фігаро. Розіна недовго, але сердечно розмовляє з ним, а потім – менш щиро – з доктором Бартоло, який перервав їх бесіду. Приходить дон Базиліо, учитель музики Розіни. Він розповідає своєму старому другу, доктору Базиліо, що в місто прибув граф Альмавіва, таємний коханий Розіни. Дон Базиліо пропонує доктору позбавитись від графа, звівши наклеп та скомпрометувавши його. Хвала наклепу і пліткам звучить в арії дона Базіліо “La calunnia e un venticello” (“Наклеп – це вітерець”). Після цього йде діалог між Фігаро й Розіною, в якому цирульник розповідає дівчині, що бідний молодик по імені Ліндор закоханий в неї і що з її боку було б мило написати йому листа. Розіна насправді вже написала листа і дає його Фігаро, аби той передав Ліндору, – дует “Dunque io son” (“Це я? О, як мило”). Бартоло помічає, що Розіна писала листа й вибухає гнівом. Дівчина намагається обманути свого старого опікуна, але той все розуміє і співає арію “A un Dottor della mia sorte” (“Янедармадокторзіркий”. ВіннаказуєРозінібезвихідносидітивсвоїйкімнаті. Незабаромприходить, прикинувшисьп’яним, переодягненийсолдатомграфАльмавіваізаявляє, щойогонаправилинапостійвбудинокдоктора “Ehi, di casa…buona gentn…” (“Ей, квартиру для постою”). Протести доктора Бартоло не допомагають. Переодягнений Альмавіва погрожує, кричить, і при цьому подає знак Розіні, що він – Ліндор. До цієї сцени один за одним долучаються служниця Берта, цирульник Фігаро та учитель музики Базиліо. Безлад посилюється. Зачувши гамір в будинок заходить варта. Удаваного солдата намагаються заарештувати, але він показує офіцеру папір, в якому вказане його справжнє ім’я. Усі здивовані. Перша дія закінчується прекрасним дев’ятиголосим хором, в якому кожен учасник визнає, що вся ця ситуація абсолютно абсурдна “Mi par d`esser colla testa” (“Стільки гамору, крику, лайки, що до тями прийдеш не скоро”).

Дія друга
Картина перша
Граф Альмавіва приходить в дім доктора Бартоло в новій личині, цього разу – дона Алонсо, вчителя музики. Він говорить, що прийшов замінити дона Базиліо, який захворів, і дати урок Розіні. А коли Бартоло йому не вірить, він показує записку Розіни, стверджуючи, що вона потрапила до нього випадково і що її можна використати для зведення наклепу на графа Альмавіву. Бартоло погоджується. Починається урок. Россіні написав для цього епізоду пісню “L`Inutile precauzione” (“Даремна пересторога”) – так, як спочатку звучав підзаголовок опери. Доктору Бартоло не подобається ця “сучасна” музика і він співає старомодний сентиментальний романс “Quando mi sei vicina, amabile Rosina” (“Коли, часом, сидиш ти, Розіна, зі мною”). З’являється Фігаро з тазиком для бриття: він наполягає на тому, що доктора необхідно побрити. Поки обличчя Бартоло у мильній піні, закохані домовляються про втечу. Приходить дон Базиліо. Звичайно, він зовсім не хворий, але в чарівному квінтеті кожен переконує його в тому, що у нього скарлатина. Непомітно отримавши від графа солідний гаманець, дон Базиліо йде додому “лікуватись”. Доктор Бартоло з усіх сил намагається підслухати розмову Розіни та дона Алонсо (Альмавіви), і хоча цирульник всіляко намагається завадити, доктору це вдається. Він чує, як Альмавіва розповідає дівчині про її записку, що так йому допомогла. Доктор Бартоло виганяє всіх з дому. На сцені з’являється служниця Берта, у якої є всі підстави поскаржитись в своїй арії на те, що в цьому будинку немає й хвилини спокою “Il vecchiotto cerca moglie” (“Старенький вирішив одружитись”).

Картина друга
Оркестрова музика створює ілюзію зливи наприкінці літнього дня. Тремоло віолончелей нагадують гуркіт грому, піццікато скрипок – краплини дощу. У темній кімнаті спочатку з’являється Фігаро, а за ним – граф Альмавіва, закутаний в плащ. Вони готові до втечі. Але спочатку їм треба переконати Розіну в тому, що їхні наміри благородні. Граф відкриває дівчині своє справжнє ім’я. Всі готові до втечі – звучить терцет “Zitti, zitti” (“Тихіше, тихіше”). Але раптом виявляється, що драбини немає! Несподівано з’являються дон Базиліо й нотаріус, за якими послав Бартоло. Граф Альмавіва підкуплює їх, аби вони зареєстрували його шлюб з Розіною. Ледь встигло закінчитись поспішне укладання шлюбу, як повернувся Бартоло у супроводі офіцера й солдат. Тут все проясняється. Фігаро йде – він зробив усе, що міг. Звучить ансамбль з хором “Di si felice innesto” (“Турботи й хвилювання розсіялись, як дим”).

Gioachino Antonio Rossini (1792 – 1868)
«Божественний маестро» – так називав великого італійського композитора Генріх Гейне, який вбачав в Джоаккіно Россіні «сонце Італії, яке розсипає свої дзвінкі промені на увесь світ». Оноре де Бальзак, прослухавши «Мойсея» Россіні, сказав: «Ця музика піднімає схилені голови і вселяє надію у найлінивіші серця». Приїхавши у вересня 1824 року до Відня, німецький філософ Георг Гегель вирішив відвідати один із спектаклів Італійського театру. Прослухавши «Отелло» Россіні, він написав дружині: «Поки у мене вистачить грошей, щоб ходити в італійську оперу і оплатити зворотній проїзд, я залишаюся у Відні». За місяць перебування в столиці Австрії, філософ по разу відвідав усі спектаклі театру і дванадцять разів – оперу «Отелло». Петро Ілліч Чайковський, вперше прослухавши «Севільського цирульника», записав у щоденнику: «Севільський цирульник» назавжди залишиться незрівнянним зразком… Тих невдаваних, самовідданих, нестримно захоплюючих веселощів, якими бризкає кожна сторінка «Цирульника», того блиску і витонченості мелодії й ритму, якими сповнена ця опера, – не можна знайти ні в кого». Стендаль, який був свідком шаленого успіху італійського композитора, констатував: «Слава Россіні може бути обмежена тільки кордонами всесвіту». Доля була прихильною до Россіні в усьому: у творчості, в житті, в коханні і в славі. Джоаккіно Россіні народився 29 лютого 1729 року в маленькому італійському містечку Пезаро. Батьки були музикантами і гастролювали, тому хлопчик ріс під доглядом бабусі. Особливої наполегливості у вивченні наук юний Россіні не проявляв, оскільки мріяв про інше – стати найзнаменитішим співаком Італії. У юного Россіні був дуже гарний голос – надзвичайно чисте сопрано. Його називали «хлопчиком з незвичайним голосом». Для підтримки сім’ї дванадцятирічний Джоаккіно почав заробляти як півчий у церквах Болоньї, а Джузеппе Россіні брав сина з собою на гастролі. Оркестрантів вражала легкість, з якою Джоаккіно читав ноти, співав і акомпанував прямо з аркуша. У 1806 році Россіні вступив до Болонського музичного ліцею, в якому навчався відразу у трьох класах – віолончелі, контрапункту і роялю. Пізніше маестро згадував: «Я надто явно відчував, що моя занадто багата природа не створена для того, щоб підкорюватися постійній, наполегливій праці, і через це з часом люб’язний падре Маттеї піддав мене анафемі, назвавши «безчестям своєї школи». Після закінчення ліцею вісімнадцятирічний Россіні повністю присвятив себе творенню музики. Чутки про талановитого юнака-композитора долетіли до міланського театру «Ла Скала» і з ним уклали договір на створення опери. У 1812 році в «Ла Скала» була поставлена перша опера Россіні «Пробний камінь». Юний красень, життєрадісний і дотепний співбесідник, до того ж відомий композитор (незважаючи на свої двадцять років) Джоаккіно відразу ж завоював серця публіки, імпресаріо, акторів і прекрасних дам. «Опера ця створила в театрі епоху радості і захвату; натовпи людей прибували в Мілан з Парми, П’янченци, Бергамо і Брешії… Россіні став першою людиною свого краю; усім хотілося, що б там не було, побачити його», – писав Стендаль в біографічній книзі про Россіні. Перемога в «Ла Скала» висунула Россіні в лави перших оперних композиторів. Протягом наступних двох років були написані опери «Кір у Вавилоні», «Танкред» та «Італійка в Алжирі», поставлені в багатьох театрах Італії. Россіні став справжнім кумиром італійців. У 1815 році Россіні приїхав до Неаполя. На той час він уже написав чотирнадцять опер, в майбутньому мав створити ще двадцять п’ять. Йому тільки-но виповнилось двадцять три роки. В Неаполі, серед співаків трупи Барбайя, провідне місце посідала співачка Ізабелла Кольбран – красуня-іспанка з надзвичайним голосом. Молодого композитора настільки полонили талант і краса співачки, що всі наступні опери, створювані для неаполітанських театрів, Россіні писав в розрахунку на її виконання. Спільна творчість настільки зблизила їх, що в решті решт вони одружились. Протягом 1816 – 1823 років одна за одною з’являються нові опери Россіні. Кращі з них ось уже майже два століття не сходять зі сцен оперних театрів світу – «Отелло», «Арміда», «Попелюшка», «Сорока-злодійка», «Севільський цирульник», «Аделаїда Бургундська», «Ерміона», «Магомет II», «Семираміда». Незабаром Россіні отримав від міністра французького королівського двору пропозицію обійняти посаду директора «Театр Італьєн» в Парижі. Кар’єра композитора в столиці Франції була карколомною. Через два роки він отримав звання генерального інспектора співів та композитора його величності; у 1827 році йому надали почесну посаду в королівському почті; потім він став членом Ради з управління королівськими музичними школами і членом комітету оперного театру. Останній оперний твір, написаний Россіні – опера «Вільгельм Телль», прем’єра якої відбулась 3 серпня 1829 року. Після цього тридцятисемирічний композитор практично відійшов від музики. Його не раз вмовляли знову взятися за написання опер, але він завжди відповідав відмовою. Чому? Ось уже понад 150 років це питання турбує дослідників. Сучасники називали це загадкою століття, оточуючи цю обставину всілякими домислами. Незабаром після прем’єри «Вільгельма Телля» Россіні облаштувався в Болоньї, а 1855 року повернувся в Париж, і там, оточений загальною шаною, провів останні тринадцять років життя. На віллі Пассі у Россіні збиралися артисти, літератори, аристократи, які любили музику. Так було завжди і скрізь – двері будинку композитора були відкриті для всіх. Тут не можна не сказати про ще один талант Россіні – кулінара й гурмана. Композитор вважав високу кулінарію й прекрасну музику «двома деревами одного кореня». Сам маестро увічнив свою пристрасть у фортепіанних п’єсах «Чотири закуски» («Редиска», «Анчоуси», «Корнішони», «Олія») та «Чотири десерти» («Інжир», «Мигдаль», «Горішки», «Виноград»). Протягом майже сорока років, які минули після створення «Вільгельма Телля», Россіні написав велику кількість фортепіанних та вокальних мініатюр, переважна частина яких об’єднана під назвою «Гріхи моєї старості». Композитор створив і два великі багаточастинні вокально-симфонічні твори –“Stabat mater” (1842) та “Маленьку урочисту месу” (1863-1864). Широко відомий також вокальний цикл Россіні “Музичні вечори”. Джоаккіно Россіні не стало 13 листопада 1868 року. У 1887 році на прохання уряду Італії прах Россіні перевезли на батьківщину й урочисто поховали у Флоренції поряд з могилами Мікеланджело та Галілея – великих синів Італії.

Про подію
Лібрето Чезаре Стербіні за мотивами однойменної комедії П’єра Огюста Карона де Бомарше.

«Севільський цирульник» – опера-буффа за французькою п’єсою – одна з тих, про які Стендаль говорив, що потрібно закривати очі на всі недоладності і «тільки помирати від сміху і задоволення». Джоаккіно Россіні написав оперу «Севільський цирульник» в дивовижно короткий строк – за двадцять днів (інші джерела стверджують, що опера писалась близько двох тижнів). Над жодною з опер Россіні не працював з таким завзяттям, як над цим твором. За його особистим зізнанням, він «творив музику скрізь: і коли гуляв, і коли їв, і коли стояв, лежав, одним словом – постійно». Вперше опера була поставлена на сцені римського театру «Арджентіна» 20 лютого 1816 року. Втім, «Севільський цирульник» – не первісна назва цієї опери, хоча вона й основана на однойменній п’єсі П»єра Огюста Карона де Бомарше. Спочатку опера Россіні називалась «Альмавіва, або марна пересторога». Причиною для перейменування опери стало те, що «Севільський цирульник» був покладений на музику Джованні Паізелло ще тридцять років тому. Але, незважаючи на перейменування, прихильники старого метра влаштували гамір на прем’єрі опери Россіні і освистали її. Говорили, що Россіні крадькома покинув театр. Недоброзичливцям допомогла й низка випадковостей, що трапились під час спектаклю: актор, який виконував роль Базиліо, упав і поранився; у Альмавіви під час серенади на гітарі лопнула струна; на сцені в дуже невдалий момент з’явилася кішка. Наступного вечора, всупереч очікуванням, зал був переповнений. Глядачі прийшли розважитися, можливо, в надії, що каскад випадковостей повториться знову. Але опера склала зовсім інше враження, вона підкорила всіх. Захоплена публіка аплодувала кожній арії! «Мій «Цирульник» з кожним днем користується все більшим успіхом, – писав Россіні, – і навіть до найзапекліших противників нової школи він зумів так підлизатися, що вони мимоволі починають все сильніше любити цього спритного хлопця». «Севільський цирульник» поклав початок європейській славі Россіні. Перша постановка в Росії відбулась у 1821 році в Одесі, вистава йшла італійською мовою. Наступного року «Севільському цирульнику» аплодували в Петербурзі. До речі, заключна сцена у фіналі опери – секстет з хором “Di si felise innesto” (“Турботи і хвилювання розсіялись, неначе дим») – побудована на темі російської народної пісні «Ах, навіщо город городити». Її мотиви, звичайно, змінені, іншим став ритм, але впізнати наспів можна. Верді писав: «…я все одно вважаю, що «Севільський цирульник» за своїм багатством ідей, за яскравістю комічного звучання і правдою декламації є найпрекраснішою з усіх існуючих опер-буффа».